У XXI столітті деякі країни створили міністерства самотності. Британія, Японія, Австралія – уряди цих держав офіційно визнали самотину проблемою національного масштабу й виділяють мільярди на боротьбу з нею.
Про це у подкасті «Кафедра відвертості» розповіла кандидат соціологічних наук, доцент КНУ ім. Тараса Шевченка Алла Петренко-Лисак.
За її словами, сьогодні самотність існує у двох іпостасях – позитивній і негативній. І це різні стани, які не варто плутати. Негативна самотність – це коли людина страждає від браку зв’язків, займається самокопанням, самооцінюванням і почувається покинутою. Позитивна – коли людина свідомо обирає бути наодинці, перебуває в гармонії з собою, творить, розвивається, відпочиває від соціального шуму. І ключове завдання – усвідомити, в якому з цих станів ви перебуваєте.
Історично самотність була знаком вигнання. У первісних суспільствах людина не могла вижити наодинці – це було найстрашніше покарання. Але водночас існував аристократичний привілей: філософи, імператори, відлюдники мали право на самотину, бо це давало змогу мислити, творити, спілкуватися з Богом. Мойсей розмовляв із Всевишнім на самоті. І взагалі розмова з Богом має бути на самоті. Ця двоїстість зберігається й досі: когось засуджують за самотину, а когось – підносять.
Із урбанізацією, фемінізацією та розвитком засобів комунікації людина отримала свободу. Велике місто дало можливість бути серед людей, але не залежати від них. Почала формуватися культура самотнього індивіда – свідомого, самодостатнього, який не прагне вписуватися в традиційні моделі поведінки. І тепер, за словами Петренко-Лисак, самотність – це одна з норм сучасної цивілізації, а не відхилення. Але держави цього злякалися. У Британії створили міністерство самотності, у Японії – спеціальні програми, в Австралії – національну стратегію. Уряди витрачають мільярди, щоб люди більше спілкувалися, одружувалися, народжували дітей. Бо самотність – це не лише емоційна проблема. Це економічна загроза: менше народжуваності, менше робочої сили, більше видатків на охорону здоров’я.
Але чи дійсно держава має втручатися в те, як людина хоче жити? Петренко-Лисак наголошує: у спробах створити репрезентативну статистику самотності дослідники постійно наштовхуються на парадокс. Якщо зібрати одну групу – доведеш одне, збереш іншу – доведеш протилежне.
Найвищі показники самотності фіксують у південних країнах Європи – аргументують високою емоційністю культур. Найнижчі – у Скандинавії. Але Японія – колективістське суспільство – має зашкалюючі показники самотності. Гіпотеза, що чим більш колективістське суспільство, тим менше самотності, — не підтвердилася. Статистика б’є сама себе.
Особливо гостро питання стоїть у гендерному вимірі. Жінку, яка сидить сама в кав’ярні чи ресторані, частіше засуджують: «У неї поганий характер, тому вона сама», «Її ніхто не витримує», «Вона вредна». Чоловіка – сприймають інакше, з більшою повагою. Суспільство досі тисне на жінок, нав’язуючи модель, що вони «мають» бути в парі, народжувати, піклуватися. Але водночас зростає кількість жінок, які свідомо обирають соло-життя. З’являються нові форми партнерства. Гостьовий шлюб, коли партнери живуть окремо й зустрічаються, коли є настрій. Сон у різних кімнатах або під різними ковдрами – це не ознака кризи, а повага до комфорту один одного.
Самота – це факт, стан. Самотність – це емоція, почуття. Якщо ви відчуваєте дискомфорт – зверніться до фахівця. Якщо вам добре наодинці – це ваше право, яке сучасна цивілізація має поважати. Не варто боятися бути соло, варто боятися бути нещасним у будь-якому стані.
У повній версії подкасту – про те, як технології змінюють інтимність, чому жінок засуджують більше, ніж чоловіків, і як відрізнити здорову самотину від деструктивної. Повна версія подкасту – за посиланням нижче.
