«Не плутайте: актори гинуть від недохваленності,
справжні люди – від недолюбленності»
Ніцше
Кожна людина, від діячів мистецтва до звичайного робочого, роздумували про любов, мріяли про неї або проклинали її існування. Філософи і поети возвеличували почуття «любові» до фундаментально важливої сили, що керує людьми. Безперечно, для кожної особи любов стає вирішальним моментом у житті. Завдяки любові людство весь час самовдосконалюється. Осмислення любові як феномену можна відстежити крізь віки розвитку людства [3,с.23].
Любов відіграє важливу роль у формуванні ставлення до інших людей та самого себе, виступає вищою формою її реалізації (А.Маслоу, К.Роджерс, В.Франкл, Б.Братусь, В.Петрушин). Будучи основою формування та функціонування сімї, любов набуває великого значення у контексті аналізу кризи сучасної сімї ( Г.Вебер, Ю.Рюриков, Б.Хеллінгер, ВЛевкович).
Складність і комплексність феномену любові, що об’єднує у собі біологічне і соціальне, індивідуальне і загальнокультурне, свідоме і несвідоме, не дає можливості визначити науковцям у сучасній вітчизняній та зарубіжній психології загальноприйнятої концепції любові.
Тема любові була предметом зацікавлення таких потужних мислителів ХХ ст., як Ж. Батай, С. де Бовуар, А. Камю, Ю. Крістєва, Ж.-П. Сартр, Е.Фромм, М. Фуко та ін. Любов як предмет та проблема філософського дискурсу насамперед була цікава в аспектах її розуміння як ціннісної підстави людського буття, складного чуттєвого переживання особистості, як етичної категорії, теми мистецтва. Класифікацією видів любові займалися такі вчені, як Е. Хатфільд, А. Афанасьєв, Р. Мей, Е. Фромм, Т. Кемпер, С. Уотс та П. Стеннер, Джон Алан Лі, Роберт Дж. Стернберг та інші.
Серед українських науковців, які досліджували тему любові, слід назвати В. Жулай, А. Миргородського, О. Соболевську. Аналіз
феномену любові в їх працях відбувався у контексті етичної, соціальної проблематики, а також пізнання концепту любові у сучасному світі.
У вітчизняній психології досліджено вплив соціокультурного контексту на уявлення про любов Л.Гозман, В.Розін, розкрито значення любові як особливої форми ставлення до іншого для розвитку людини Б.Братусь, проаналізовано потребовий профіль статевої поведінки Ю.Орлов.
Але, як ми бачимо сьогодні, більшої популярності у сучасній “постмодерній” культурі набули проблеми статі, тілесності в розумінні людини, жіночої емансипації, психологічної та сексуальної людської природи тощо. Зважаючи, безумовно, на важливість таких постановок питання про любов, бажано було б розвинути тему любові принаймні в двох аспектах, які ще не здобули потрібного розвитку: по-перше, розуміння любові як стану відповідальності, що важливо передовсім з точки зору не тільки філософського розуміння сутності спілкування між “я” та “ти”, але й практичного розв’язання численних проблем міжособистісних відносин, а, по-друге, важливо представити феномен любові, виходячи у розумінні життя, його сенсів із засадничого, як видається, принципу діалогічності [1,с.42].
Любов – це фундаментальна потреба, цінність людини, від якої залежить її повноцінний розвиток, реалізація особистісного та творчого потенціалу, найбільш адекватна людині, особистості форма екзистенції. Завдяки їй кожен відчуває повноту, змістовність, гармонійність життя та причетність усьому сущому. Поза любов’ю не можлива ні адекватна самореалізація особистості, ні ефективна взаємодія з навколишнім середовищем [2,с.75].
За словами психолога і філософа Еріха Фромма любов – це не стільки взаємини з конкретною людиною, скільки орієнтація особистості, яка визначає її стосунки зі світом, а не з окремим об’єктом. Адже любов до однієї людини і цілковита байдужість до інших – це не любов, а симбіотична прихильність чи розширений егоїзм. Тобто любов полягає не в наявності об’єкта, а в здатності кохати [5,с.30].
Головною сутністю любові є ставлення до іншої людини як до самоцінності, у самоцінності почуття і максимально людського ставлення до світу.
Мудрість любові в тому, що людина, яка запалила почуття іншої, має усвідомлювати цінність цього почуття, прагнучи відповідати ідеальному образу, що сформувало кохання. Трагізм розчарування в предметі почуття виникає внаслідок розбіжності, іноді дуже великої, між ідеалом і реальністю.
Коли ми когось любимо, ми хочемо, щоб вони завжди існувала, ніколи не вмирала. Любов – це підтвердження іншого, як унікальної, неповторної та єдиної особистості; це сприйняття іншого таким, яким він є, визнання його як абсолютної цінності; це дбайливе проникнення в загадку іншої суб’єктивності, спроможність побачити в коханій людині її нереалізовані здібності та можливості, вловити тенденції до духовного, інтелектуального та емоційного зростання.
Любов – це не тільки пізнання іншого, а й власне самопізнання, відкриття світу у всій його багатомірності, багатоманітності та багатобарвності. Любов долає егоїзм, спрямовуючи почуття небайдужості від себе на іншу людину, водночас постає як моральний ідеал, який наділяється не тільки насправді існуючими доброчинностями, а також надуманими якостями. Вона підіймає людину над повсякденністю, дарує їй політ думки та творчості і, в той же час, може зробити її нещасною, занурити в світ душевного хаосу та страждань [4,с.8].
Сьогодні ми спостерігаємо певні трансформації уявлень про смисл любові у процесі життєдіяльності людини. Любов займає середні місця у структурі термінальних цінностей сучасної молоді. Потреба «бути любимим і бути близьким для іншої людини» не є основною у міжособистісній взаємодії. Трансформація уявлень про любов відбувається через включення сексуальних потреб.
Тут можна виділити такі типи любові, як «любов-гра» (сексуальні відносини як гра, засіб від нудьги), «любов-самоствердження» (використання соціального статусі, матеріального становища), «любов як у всіх» (любов як захист від самотності без сильного сексуального потягу).
Сучасна культура розкрила глибоку кризу людського духу, чи не найпереконливішим свідченням якої стала втрата любові як свого предмета. Люди бояться любити, не довіряють одне одному, не вірять у щирість почуття іншого. Любов спрофанована розумінням її як суто еротичного акту. В пошуках гостроти задоволень люди звертаються до збочених, спотворених форм стосунків, також вважаючи їх любов’ю [2,с.89].
Любов не може зводитися лише до емоцій та бажань. Любов проявляє себе як постійна інтенція, вольова, творча енергія, “безперервна еманація”, що має діяльний характер.
Отже, поняття «любов» є значимим в аспекті психологічного пізнання феномену любові, а також практичних завдань, що торкаються “вічної” проблеми виховання особистості, зокрема, формування у ній культури взаємин, культури любові.
Список використаних джерел:
- Клімань C. Я та інший:любов як відповідальність… Проблеми гуманітарних наук. – Випуск 35.- 2015.- С.42-51.
- Кучера Т. М. Онтологічні та моральноекзистенційні виміри любові/Т.М.Кучера//Університетська кафедра.-2013.-№2.- С.74-89.
- Потапова Д. О. Щастя як філософський феномен. «Філософські проблеми людини і суспільства в реаліях ХХІ століття» (в рамках програми МОН України Всеукраїнські сковородинські навчання «Пізнай себе»), 13 березня 2020 р. – Київ, 2020.– 450 с.
- Рюриков Ю. Б. Самое утреннее из чувств: Культура любви. — К.: Реклама, 1985. — С. 8.
- Федик О.В. Психологічні основи сексології та сексопатології: матеріали для самопідготовки до семінарських занять для студентів спеціальності «Психологія» /Редагування та упорядкування О.В.Федик. – Івано-Франківськ:2019. – 195 с. (Доповнене).
Автор: Оксана Федик – кандидат психологічних наук, доцент кафедри загальної та клінічної психології ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника»